А ріг свій мисливський завісив при боці.
«От тепер ніщо вже на загрожує нам».
І їдуть обоє у місячнім сяйві,
А їдучи важко мовчали,
А як до криниці дійшли лісової,
Обоє з сідел позлізали.
А як він приляг, щоб напиться води,
Що з джерела чиста журчала,
Плила у потоці його кров червона, —
Вона з переляку скричала.
«Ой леле, мій лорде! Та в тебе, здається,
Десь в тілі глибокая рана».
«Се тільки блиск мого плаща червоного
В воді червоніє, кохана».
І їдуть обоє у місячнім сяйві,
А їдучи важко мовчали,
Аж доїхавши до його матері брами,
Обоє з сідел позлізали.
«Вставай, паніматко! — сказав він до мами, —
Нехай і все добре встає!
Вставай і впусти нас до себе! Здобув я
Сеї ночі кохання своє,
«Стели мені ложе, матусю! — сказав він, —
Стели його м'яко й широко!
Клади й Маргарету при мойому, —
Заснемо ми солодко й глибоко».
Лорд Віллям умер кілька хвиль до півночі
Маргарета та умерла аж вранці,
Бодай більше щастя від них усе мали,
Як зійдуться докупи коханці!
У церкві Марії лежить він у гробі,
А в хорі нещасна дружина,
