О шоломи ворогів поганих!
Куди тільки тур поскочив ярий,
Своїм злотим шоломом світячи,
Там лежать погані половецькі
Голови, валяються оварські
Шоломи, поскіпані шаблями
Сталевими від твоїх могучих
Рук, яр-туре буйний, Всеволоде!
Що за рани дорогі се, браття!
Се ж то князь життя своє за землю
Рідну на опасність виставляє!
Він забув о достоїнстві княжім,
О життю і граді Чернігові,
О вітцівськім золотім престолі
І о своїй коханій дружині,
О Глібівні красній і о всякім
Обичаю княжім і звичаю!
Гей, колись були віки Трояна,
Де на Русі цвіли райські цвіти!
Ой, минули й літа Ярослава,
В котрих мир був дома й братня згода
Аж настали Ольговії полки,
Бої Ольга, Святославля сина!
Гей, той Олег, мечем, коромоли
Він ковав, по своїм ріднім краю
Стріли сіяв; у Тьмуторокані
В золотий він стремень уступає,
Первий на чолі поганих полків
Нападає свою рідну землю!
Той сам голос братньої незгоди
Чув і давній Ярослав великий,
Всеволодів син, а в Чернігові
Владимир щодень, Єдиноборець,
Затикав перед тим звуком уші.
А і Борис Вячеславич храбрий
Хотів славов свою збрую вкрити,
Та на суд го повела та слава
