Й на зелену мураву простерла
За обиду сина Святослава
Молодого і храброго Ольга!
А із тої ж самої Каяли,
Святополк повелів батька свого
Взяти в Київ до святой Софії
Межи іноходцями із Угор.
Ой, в ту пору у Ольгове врем'я
Горе тяжке Русь цілу укрило,
Сіялося і росло незгодов,
Погибала жисть Дажбожа внука,
А у княжих сварах, коромолах
Навіть людські літа скоротились.
Ой, в ту пору по руському краю
Рідко гейкав ратай працьовитий,
Але часто грали ворон хмари,
Межи себе діля руські трупи, —
А галки свою річ говорили, —
На жировисько хотять летіти!
Так бувало в ті війни, походи,
Але тут тепера о походах,
О війнах не було й чутки навіть!..
Гей, від рана до вечора-змроку,
Від вечірньой зорі аж до світу
Летять стріли з каленої сталі,
Гримлять шаблі об шоломи ясні,
Тріщать списи тверді-харалужні
На степу поганськім, незнайомім
Та посеред землі половецькой.
Земля чорна зорана копитом,
А засіяна войнів кістками,
А полляна кров'ю синів Русі:
О, туга, печаль і тяжке горе
Вродились для Русі на тім полі!
Що шумить, дзвенить передо мною
Там далеко удосвіта-рано?
Гей, се Ігор полки завертає,
