Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/168

І Бог вислухав його молитву,
З хмар дощу потоки полилися,
Мов залляти світ увесь хотіли,
Страшні громи потрясли землею.
Але жінка не злякалась бурі,
Бо тягла її любові сила;
Між потоками спішила сміло,
Хоч вода усю її мочила.
Бачить се Манолє й руки ломить,
Бо ж він сам собі накликав горе.
І ще раз він Богу помолився:
«Пошли, Боже, ти вітри страшнії,
Повали ти скелі кам'янії,
Щоб дорогу жінці загатили,
До загибелі не допустили!»
Але вітер жінку не спиняє,
Вона йде і радістю вся сяє.

Позирнули всі майстри понуро,
Як побачили Манолє жінку,
Позирнули, бо порозуміли,
Що він сам собі накликав долю.
А Манолє з силою розпуки
Жінку взяв, жартуючи, за руки,
І в провалині стіни поставив
І промовив: «Стій тут, моя мила,
Поки ми в стіну сю кам'яную
Не вмуруємо тебе живую!»

Люба жінка се за жарт приймає,
Стала там, де він її поставив,
А Манолє камінь закладає,
Далі другий, і стіна зростає.
Починає жінка вже благати:
«О Манолє, що робиш зі мною?
Чи ти на життя моє наважив?
Як не змилуєшся над живою,
То тямуй, що в животі у мене
Є твоя єдиная дитина!
Яка ж смерті нашої причина?»