Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/171

Ся річ дійшла швидко до княжого суду.
Був Генріх Шампанський князем сього люду.
То перший крикливо шинкар промовляв,
Заплати за бочку й посуду жадав.
Та князь, щоб се діло як слід розжувати,
Велить школяреві всю правду сказати.
Сей все виясняє від слова до слова,
І ось як кінчилась та смілая мова:
«Мій князю, шинкар сей добра мені много
Ворожив, як з чарки вина хлюпнув мого,
Їй-богу, сли б мав я лиш пів тих удач,
То б був на все місто найбільший багач!
Чи ж диво, що вдячність почув я в сім разі
І щоб відплатитись оцьому добрязі,
Я хтів його геть ще багатшим зробить, —
На те було варто й півбочки розлить».

Замовк. Заплескали дворяни довкола.
Так мудрої речі не чули ніколи.
Усі за норманцем, що злюці втер ніс, —
Сам добрий князь Генріх сміявсь аж до сліз.
Потім відпустив їх і присуд дав так:
«Розлилось — пропало, — дарма, чи на злий, чи на добрий се знак».