Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/19

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


 О, за ними крикнув Жля і Карна,
І поско[чи]в по руському краю,
Смагу сиплючи з огняних рогів.
 Жони руські заплакали тяжко,
Скрізь печаль ті слова говорячи:
Ой, уже нам своїх милих мужів
Ані мислю-гадков не згадати,
Ані думов не думать, не то, щоб
Їх ми мали зглядати очима,
А що злота і срібла пропало!
 А вже, браття, застогнав тугою
Київ, а нападами Чернігів;
По всій Русі туга ся розляла,
І печаль жирна тече посеред
Руської землі ріков кривавов.
 А князі кують самі на себе
Коромоли, поганці тимчасом,
Наїжджаючи на край з побідов,
Беруть дань по білі від дворища.
 О, бо тії два орли хоробрі
Вже збудили знов поганство дике,
Которе приспав був грізний батько
Їх, київський Святослав великий!
 Він грозов їм був, він оглушив їх,
Стер їх силу своїми полками,
Храбрими й сталевими мечами.
 Наступив на землю половецьку,
Притоптав він горби і яруги,
Скаламутив озера і ріки,
Висушив потоки і болота,
А поганців хана, Кобяка, він
Аж із Лукомор'я з-між залівних,
Страшних полків половецьких грізно,
Наче вихор, виторг, розбішений.
 І скінчав Кобяк в Києві-граді
У дворі служебнім Святослава.
 Тут венеціани, німці й греки
Та морава похвальнії пісні
Святославу-витязю співали;
Але днесь князя Ігоря кають,