Що добичу затопив велику
У Каялі, ріці половецькій,
А ще й злота руського досипав!..
Ой, тут зсів князь з сідла золотого, —
На рабське сідло го посаджено!..
Ой, сумують градів забороли,
А поникла, о поникла радість!..
Святослав сон бачив вельми сумний:
«Сеї ночі в Києві на горах
Звечора мене-сьте одівали
(Так оповідає князь Великий)
Чорним ковром на столі тисовім.
Другі черпали вино ми синє,
Із отрутов змішане, а інші
Із порожньой половецькой тули
Сипали на лоно ми великі
Перли. І уже м'я зневажають,
Яко вмерлого, а злотоверхий
Двір мій вже пустий, уже без вкрівля.
Сумно бісові ворони грали
Цілу ніч від вечора до рана
Коло Пліснеська на оболоню
|
|
|
|
«Ой, вже, княже, ум туга посіла:
Бо оце два соколи злетіли
З золотого, отчого престола
Пошукать града Тьмутороканя,
Або з Дону шоломом напитись.
Ой, уже підтяті буйні крильця
У соколів поганців шаблями,
А самі они в залізних путах!»
Гей, на третій день чось сумно стало,
Пітьмою два сонця сл покрили,
Оба стовпи багряні погасли,
