З ними й місяці вба молодії
Святослав і Олег тьмою вирились!
На Каялі, ріці половецькій,
Пітьма чорна степ-поле укрила;
Ой, по руській землі розпростерлись
Вороги, як леопардів стада:
Руську силу в море погрузили, —
А їх хани в гордості надулись!
Ой, вже ганьба взнеслася над хвалу,
Вже ся нужда піднесла над волю,
Уже кинувсь Див на руську землю!
Оце готські хорошії діви
Заспівали край синього моря
І, дзвонячи руським злотом, поють
Про владіння бісово на Русі
Та леліють пімсту Шарокана.
Але ми вже, дружино і браття,
Ми жадні потіхи та відради!
І тогда князь Святослав великий
Зронив слово із уст золотеє,
Із сльозами змішане, і вирік:
«О, мої братаньці молодії,
Ігорю і Всеволоде!
Ой, зарана землю половецьку
Зачали-сьте мечами цвілити,
А собі шукати чесной слави!
Та не побідили-сьте, погану
Кров не чесно ви-сьте проливали!
Правда, серця вашії хоробрі,
Наче сковані в жорстокій сталі,
Загартовані у богатирстві;
Але що ж мені ви натворили
Й моїй срібній сідині старечій?
Вже тепер я помочі не бачу
Навіть від багатого й сильного
І воївного мойого брата
Ярослава, що до битви водить
Чернігівських бувальців удалих,
Могутів, Татранів і Шельбирів,
Топчаків, Ревугів і Ольберів.
