Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/22

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


О, бо тії і без щитів навіть
З засапожниками побіджають
Самим криком своїм вражі полки,
Дзвонячи у прадідную славу.
Але ви сказали-сьте: «А що нам!
Ми самі мужаймось і борімся,
То самі й передню славу озьмем,
А і задньов самі ся поділим!»
А чи диво ж, браття, що старому
Тяжко ся помолодіти?.. Та ще тяжше,
Щоби молодий старим ставався!
 «Коли сокіл в воздусі буяє,
То звисока птиці побиває,
Гнізда свого не дасть на обиду;
Але тому ми нещастю, княже,
Не зарадим, — в нівеч обернувся б
Труд наш, щоб поганців відперети!
Се Урим вже заняли половці,
Нарід стогне під ярмом поганих
Та кона під їх мечами. Вже їх
Владимир не оборонить: вкритий
Ранами цілий. Туга і тоска
Глібовому хороброму сину!..»

 
X. ЗАЗИВ ДО СПІВЧАСНИХ КНЯЗІВ
 

Гей, Великий княже, Всеволоде!
Чи ж ти не гадаєш іздалека
Прилинути в Чернігів поблюсти
Золотого отчого престола?
Бо ти можеш широкую Волгу
Розкропить веслами, Дон великий
Шоломами вичерпать здужаєш!
Сли б ти тут був, Ігореві в поміч,
То була б рабиня по ногаті,
А невольник резаня стояв би!
Бо на суші вмієш ти стріляти
Шереширами живими, з вдалов
Дружинов, Глібовими синами!