Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/193

ПУБЛІЙ ОВІДІЙ НАЗОН

 

ПРОЩАННЯ

 

(Елегія)

 

Як виринає в душі сеї скорбної ночі картина,
 Що в ній останнії я хвилі у Римі пробув;
Я нагадаю сю ніч, в котрій все я наймильше покинув,
 Нині з очей ще мені котяться сльози рясні.
Власне світять свічки, аж тут наказ від Цезаря, зараз
 Геть забиратись, кидать рідний Авзонії край!
Вже не було ні часу, ні думок щось ладнать для дороги.
 Довгую хвилю у нас серце застило зовсім.
Не постаравсь я о слуг, ні о те, щоб товариша вибрать,
 Ні о одежу та харч, що для заточника би тра.
Я остовпів не інакше, як той, що, пригноблений громом,
 Хоч і живе, та життя сам не свідомий свого.
Та коли біль сам нарешті прогнав сю з душі замороку
 І моя пам'ять оп'ять трохи до себе прийшла,
Проговорив я востаннє до другів сумних на відхіднім
 (З многих явилися тут тільки два-три на той часі).
Любая жінка, ридаючи, міцно мене обіймала,
 Сльози ж по щоках блідих, наче дві річки текли;
На берегах десь лібійських далеко дочка пробувала,
 Навіть і знать не могла про сю недолю мою.
Де тільки глянуть було, роздавались ридання і стогін,
 Бачилось, в домі раз в раз плач похоронний стоїть.
Слуги і служниці й хлопці ридають по мні, мов по вмершім.
 В домі у кожнім куті сльози хтось точить гіркі.
Сли до малого велике порівняння вільно прикласти,
 Вигляд був Трої такий в хвилі, як взято її.
Скрізь уже втихли людей голоси і собачі брехання,
 Місяць високо свій віз небом нічним підігнав;
Ось я на нього зирнув, а відтак, Капітолій зуздрівши
 (Був надаремно наш дім в близькім сусідстві при нім),