Я помолився: «Боги, що живете в сих близьких святинях!
Храми, котрих вже вовік очі не вглянуть мої!
Святощі, скільки вас є у величному місті Квіріна,
Я вам лишаю! Вовік будьте здорові мені!
І хоч запізно, одержавши рану, за щит я хапаю,
Все ж своїм гнівом відхід сей мені не обтяжіть!
Тому ж небесному мужу скажіть, який блуд м'я обпутав,
Щоб за злочин не мав те, в чім лиш провина була.
Най те, що знаєте ви, почува й сеї кари виновник:
Сли перепрошений Бог — горе мені не страшне».
Сею мольбою благав я богів, ще теплішими жінка;
Хлипання раз в раз її переривало слова.
Ще й перед Лярами, ниць вона впавши й розсипавши коси
К огнищу згаслому, знай, тулить тремтячі вуста;
Гаряче й гірко вона наріка на ворожих Пенатів
За свого мужа, та плач вже не поможе йому.
Ніч уже швидко кінця добігала, вже гаятись годі,
Віз Паргазійський униз з осі своєї схиливсь.
Що мені діять? Сліпая любов вітчини м'я спиняє,
Та невмолимий наказ геть ще сю ніч м'я жене.
Ах, чи то раз за прохожим, що десь поспішав, я промовив:
«Що так біжиш? Де спішиш? Відки й куди, погадай!»
Ах, скільки раз я подумав, ось уже тая хвилина,
Що мені краще всього рушить в назначену путь!
Тричі ставав на поріг і тричі вертався; самі
Ноги, в догоду душі, мовби зав'язли мені.
Часто «Бувайте здорові!» — скажу, і знов много говорю,
І, мов ось-ось уже йти, з всіма цілуюсь ще раз.
Часто показую щось сотий раз, сам собі суперечу,
Та від коханих моїх оком не можу змигнуть.
Врешті подумав: «Чого я спішуся? Таж в Скіфію шлють м'я;
Рим покидать сяк чи так, хвильку пробуду ще тут!
Жінку навік мені за життя ще живу віднімають,
Дім і ту вірную всю челядь домашню мою.
І тих товаришів, що, як матір, полюбив я сердечно —
Щирії душі! Тезей так хіба вірність держав!
Тож обнімімось, допоки ще вільно! Хто зна, може, вдруге
Не доведесь вже! Наш зиск — кожний ще лишній момент».
Га вже не час! Уриваю промову свою на півслові
