Сріблистий місяць з-за вікон
Глядів на дивний вид цікаво,
І ясну, воздушну появу
Промінням прошибав наскрізь,
І коней, і перловий віз.
В ній земного нема нічого.
Хто раз побачив те лице
Ясніюче, проти котрого
Вся красота земна щезає, —
Той не глядів на місяць вже,
Не бачив те, що окружає;
Не чув гармонії вітрів,
Не чув нічого й не діздрів,
Лише царицю духів дивну,
Її небесний голос чув,
Що в тиху ніч тремтів-линув
І кликав хорую дівчину.
Мов хмарка ніжна, летюча
В вечірнім пурпурі, краєм
Облита золотим огнем,
За сонцем на захід пливуча,
Така цариця та була;
Та ясна, ранняя зоря
Так ясно, м'яко не блищиться,
Як той був блиск, котрий цариця
Довкола себе розлила.
Зступила з воза, повела
Чарівним прутиком, — мов хвилі,
Заколисалась срібна мгла,
Сріблисті тони, тихі, милі,
Дзвеніли й чарівні слова.
Цариця
Ясно, стиха, звізди, сяйте!
Вітре, втихни! Море, вени!
Хвилі теплі, задрімайте
В своїх ложах край скали!
Цвіти, трави, тихо спіте,
Не тремтіте, не шуміте!
Срібне перекотиполе,
Вени на полі, вени на полі!
