Здовж мармурових стін повзуть».
Але що се? Срібні тони
Пронеслись крізь тиху ніч!
Звук за звуком тужно гонить…
Так, се чарів, чарів річі,
Се той розпук, що голосить
Круг дрімаючих руїн;
Той, що вітер вніч доносить
На край моря з-над глибин,
Тихший, ніж Зефіра стони,
Дикший, ніж безладний спів
Арф Еола, як в їх струни
Геній вітру згомонів.
Світло, мов веселки лучі,
Сяє, мов у храмі низь,
Крізь скло барвнеє могучі
Сонця блиски розлились.
Але промінням, що сюди плили,
Нема подібних на землі.
Цариця духів наближаєсь…
Крилатих коней пара мчить,
Їх тупіт в воздусі дзвенить
І упряж світляна звивавсь
По них. Чарівною рукою
Цариця поводи стягла, —
Спинились. Люба поплила
Довкола розкіш. Із завою
Сріблистих сумерків схилилась
Цариця ласкаво над ліжком
Дівчини хорої, і нишком
На вроду й сон її дивилась.
Ніколи ще нічиї очі
Не бачили краси такої
Неземної, незрівняної,
Як та була, що серед ночі,
Закрита сумерком, схилялась
Над ліжком дівчини, і сон
На ню чарівний навівала.
