|
Харалужні голови склонили.
Але вже, о Ігорю, наш княже,
Вже притьмилось сонячнеє світло,
А облогом дерево стояче
Ізронило все листя зелене:
Поділено вже по Росі гради
Й над Сулою, а хоробрих полків
Ігоревих вже не воскресити!
Дон великий тебе, княже, кличеть
І зоветь тя, княже, на побіду:
Вже й Ольговичі, князі хоробрі,
Підоспіли на брань з поганином.
Всеволоде, Інгварю й Мстиславе,
Ви всі три сини, псі шестокрильці
Не худого роду! Чи ж між себе
Не побідним жеребом ви власті
Розхватили? Де ж шоломи ваші
Золотії, ляцькі списи й щити?
Ви поганцям заступіть дорогу,
Ворота загородіть пустині
Гострими стрілами за Русь-матір
І за ганьбу тих времен нещасних,
І за рани Ігоря буйного!
Ой, бо бистра вже Сула не котить
Срібних хвиль ід граду Пер'яславу,
Вже болотом чорним тече Двина
Попри Грозний город Полочанів
Від поганських незчисленних полків!..
|
XI. ЗГАДКА ПРО ДАВНІХ КНЯЗІВ
Ізяслав єден лиш, син Васильків,
Подзвонив мечем своїм каленим
О поганські шоломи литовські
І Всеслава, свого діда, славу
Побільшив, а поліг у бою
На траві кривавій під щитами,
Під червоними, ранами вкритий
Від мечів литовських харалужних.
|
