Харалужні голови склонили.
Але вже, о Ігорю, наш княже,
Вже притьмилось сонячнеє світло,
А облогом дерево стояче
Ізронило все листя зелене:
Поділено вже по Росі гради
Й над Сулою, а хоробрих полків
Ігоревих вже не воскресити!
Дон великий тебе, княже, кличеть
І зоветь тя, княже, на побіду:
Вже й Ольговичі, князі хоробрі,
Підоспіли на брань з поганином.
Всеволоде, Інгварю й Мстиславе,
Ви всі три сини, псі шестокрильці
Не худого роду! Чи ж між себе
Не побідним жеребом ви власті
Розхватили? Де ж шоломи ваші
Золотії, ляцькі списи й щити?
Ви поганцям заступіть дорогу,
Ворота загородіть пустині
Гострими стрілами за Русь-матір
І за ганьбу тих времен нещасних,
І за рани Ігоря буйного!
Ой, бо бистра вже Сула не котить
Срібних хвиль ід граду Пер'яславу,
Вже болотом чорним тече Двина
Попри Грозний город Полочанів
Від поганських незчисленних полків!..
Ізяслав єден лиш, син Васильків,
Подзвонив мечем своїм каленим
О поганські шоломи литовські
І Всеслава, свого діда, славу
Побільшив, а поліг у бою
На траві кривавій під щитами,
Під червоними, ранами вкритий
Від мечів литовських харалужних.
