Думи бурлиш втиши, успокій!
Море бездонне, само ти
Ну-ко, стрібуй побороти
Вал свій могучий, ревучий, прудкий,
Вічно пречистий, бо вічно гіркий!
Ти ж своєй силой гордишся страшною,
Що переймає нас дивом, любвого,
Що безвідпорна, як доля сама;
Ти, що лиш рівне одному
Небу, в лазурі чудному,
Ти, що свяченая хвиля твоя
Зорі нічнії вмиває щодня, —
Ти мені кажеш: ходи, глянь, забудься!
Вказуєш мачти, що хиляться, гнуться,
Древа зелені, похилі горбки,
Піну, що прискає вдалі
Понад пошарпані скали,
З шумом летить аж на темні вершки,
Білих мов птахів густі громадки,
Босу рибачку, що пісні співає,
Синяву вод, що судно колихає,
І моряка при роботі важкій,
Хвилі, що плещуть, міцніють,
Дужче ревуть, скаженіють.
Вказуєш ласки незгублений здрій,
Але й грозу незгибиму при ній.
Ти мені кажеш: дай мені свого духа,
Вигнанче, в мні вгаси жар свій, що буха;
В воду, мандрівче, вкинь ліску трудну,
В омут мій сей темноцвітний
Взір свій зверни непривітний!
Сократа я вколисаю до сну,
Душу Катона втишило грізну!
Ні, ти вшануй мої мислі бурливії!
Ні, ти вшануй слово правди гнівливої,
