Духа, що б'є на злочинства страшні!
Бесідуй з скалами дикими,
Стражами своїми великими, —
В мене ж най буря рево в глибині!
Море, ти, впрочім, ненависне мні!
Море, хіба ж то не ти той прислужник,
Що на невсипних валах харалужних
Поміж вітрами й зубами скальними
Мчиш у безодні Каєнни,
В рудники вбійчі, таємні,
Чорнії судна, що хвилями тими
Линуть — огромні живі домовини?
Чи ж то не ти їх везеш у могилу?
Чи ж то не ти їм в ню двері відкрило,
Нашим заступникам, мученикам?
В тую затоку огидну,
Де й стебелинки не видно,
Тільки гармати - картечниці там
Гирла спижеві скалять берегам!..
А як ті плачуть, сли муки до плачу
Можуть нагнути геройськую вдачу —
То чи, проклятая бездно, не ти ж
Мук додаєш їм до муки,
Голос їх болю й розпуки
Гомоном своїм злодійським глушиш!
Плач всюди, зойк, похорони, сліз ріки, —
Чом же лиш ти спиш у тьмі?
Я не повірю, що вмер ти навіки, —
Чом же ти спиш у тій тьмі?
Ще ж не до сну пора, ні!
Воля бліда край дверей твоїх в крові лежить.
Ох, а як ти вмер, то й їй вже не жить.
Онде вовки коло терема твого,
