|
Гоя, від фінських болот до Гібралтара-діда
Здвиглись народи, мов мряка зарання!
Спіте ж, кати! Ревуть труби тиранам: «Побіда!»
Грають органи тиранам: «Осанна!»
Ти лише зміниш їх радість в жалобу,
Дзвоне грізний…
Лазаре! Лазаре! Лазаре! З гробу
Встань, воскресни!
|
ЗГАДКА З НОЧІ 4 ГРУДНЯ 1851
Дві кулі хлопчика поцілили в головку.
Кватира чистенька, низенька, затишна,
Іконка і при ній галузка запашна,
Й бабуся, що в куті ридала без уговку.
Ми мовчки роздягли дитя. Бліді губки
Розкрились; зір мертвий являв тривогу й муку;
Якийсь безрадний був вид звислої руки,
Що в жмінці мала ще гумовую опуку.
В виску була діра, що палець би ввійшов;
Мов з вишні спілої, кров з неї капле рівно…
Ввесь череп розколовсь, немов сухе поліно.
Ми роздягли дитя; стара зирнула, й знов
У плач!
«Білесенький! Присуньте лампу! Ах,
Як злиплись волоски у нього на висках!»
Потім взяла його до себе на коліна.
Страшна ніч! В віддалі лунали щохвилини
Ще сальви: інших б'ють по вулицях в сей час!
«Дитину б нарядить», — промовив хтось із нас
І взяв шмат полотна з вільхової комоди.
Бабуся тимчасом з ним до вогню підходить,
Мов хоче обігріть заціпле вже тільце.
Ох, що затулить смерть в свої холодні жмені,
То вже наш огник тут не відтеплить оце!
Вона схилилася, здіймила панчішки
І руки зморщені, старечії, студені
Пестили труп'ячі малесенькі ніжки.
|
