«Чи ж се не біль! Чи ж се не горе, пане милий!» —
Озвалась: «Він іще не мав і вісім літ.
Ходив до школи вже. Всі вчителі хвалили.
Як треба лист було мені писать, адіть,
То він писав… Та що ж таке тепер настало?
Дітей вбивати! Ах, мій Боже! Се ж розбій!
Скажіть, будь ласка! Тут перед вікном гуляло
Собі ввесь день, і враз — застрілили як стій!
Він вулицею йшов, а ззаду лиш грим-грим!
Він, пане, добрий був, правдивий херувим…
Я вже стара, мій вік нічого вже не варт, —
То чом же не волів отой пан Бонапарт
Убить мене замість мойого внука?»
Урвала, сльози їй здушили в горлі голос,
І нас зворушила до сліз її розпука.
«Що ж я тепер почну на світоньку сама?
Скажіть мені! Куди приткну свій сивий волос?
У мене ж матері його давно нема.
І за що вбитий він? Нехай би хто прорік!
Бігме, що не кричав він: «{lang|fr|Vive la Republique}}!»[1]
Ми мовчки, важко вниз хмарні хилили чола,
Та не находили потіхи ані слова.
Політики, мабуть, не втнеш, старенька мати.
Сей пан Наполеон — так звесь він по ім'ю —
Він бідний — і він князь, і любить він палати,
І хоче мати слуг, і коней, і двірню,
І гроші задля гри, для учт і для кокот,
І лови — а при тім спасає він Сім'ю,
Суспільність, Церкву, Власність і Народ.
Рад мати він Сен-Клу, де вліті рож багато,
Де власті всі йому складатимуть поклін.
Ось за що мусиш ти, старенька сива мати,
Отими пальцями тремтючими складати
В гріб хлопчика, що мав лиш восьмий рочок він.
