Людськеє м'ясо жер, а пасть його, мов жорна,
Від крові все була і від гнилизни чорна.
Сидів в печері — се була нора в квадрат,
Відразу церква й гріб, а в ній жерцем був кат.
Всміхались кістяки у стіп його; щоднини
З кривавих чаш він пив убійство, смерть людини.
Глухий, огидний, він гадюк держав в руках,
І свіжий труп щодень сторчав йому в зубах.
Це чудище було, мов пляма, на вселенній, —
Аж я не раз бурчав в моїй безодні темній.
«Отож як надплили на легких човнах смілі,
Зі сходу сонця к нам чужії люди білі,
Я радо їх приняв, гадав, що так і слід.
Яке лице, мовляв, такий душі є цвіт,
А білий чоловік, мов небо те блакитне,
А бог їх мусить буть само добро всесвітнє.
Він, певно, вбійствами кормитися не стане.
Гаразді Старих жерців проч збо́рище погане!
«Та швидко я нових жерців побачив діло.
На склоні мойому — о, горе! — розгоріло
Те вогнище страшне, що жре, не насититься,
Грізне, що ви звете «святая інквізиція».
Я бачив, як бересь до діла Торквемада,
Щоб темних дикарів уздріла світ громада,
Як він їх просвіща, як той «святий уряд»
Навча їх і які тут світочі горять!
Я в Лімі з хворосту страшні костри видав,
На них сотки дітей, внизу вогонь тріщав
І пожирав живих, клубами вився дим
І груди вижирав дівчатам молодим…
Аж сам я інколи мало що не душився
Тим смродом, що з отих автодафе зносився!
Я, що в своїх горнах палив лиш тінь та чад,
Подумав: „Дармо ти тим гостям так був рад“.
Як зблизька придививсь сьому чужому Богу,
Я рік: „Не варт мінять! Волію вже старого“.
