Та часто гризла м'я по серці,
Як хліба в нас не був і зрізчик —
Потім я вмер і став небіжчик».
Петро сказав: «О бідний, бідний!
Та філософ'я — хліб послідний.
Не розумію я, признаться,
Чом люди філософ'ї вчаться.
Нудна вона, не люкративна,
А врешті ще й богопротивна;
Живеш — біда тя й сумнів топить,
А врешті чорт тебе ухопить.
Там десь кляла твоя Ксантіппа,
Сли на обід лиш борщ до хліба,
А не всміхалися ніколи
До неї очка із розсолу!..
Ну, тішся, душенько небого!
Хоч то мені велено строго,
Щоб всіх, хто за життя на світі
Вмотавсь в філософічні сіті,
А особливо в те поганство —
Німецькеє гегеліянство,
Тих відси геть зо стидом гнати, —
Та, як кажу, моє днесь свято.
То вже тебе не запроторю,
До раю вхід тобі отворю.
Ну, живо, шмиг усередину!
«Тепер ти вже безпечний, сину!
Ввесь день від ранку аж до ночі
Гуляй по небі, скільки хочеш,
І волочися по бульварах,
По брильянтових тротуарах,
Та знай, ввесь крам філософічний
Тут треба кинуть навік-вічний,
А то б у Бога м'я ді-правди,
Страшенно скомпрометував ти.
Як ангеляток спів учуєш,
Чинись, мов страх їх адміруєш.
