Як тебе я не бачу, не зітхаю й не плачу,
Та коли оглядаю, змислів теж не теряю.
Та коли надто довго я тебе не видаю,
То чогось мені треба, когось бачить бажаю,
І мені в серці туга те кидає питання:
«Чи ти тільки подруга? Чи се, може, кохання?»
Як з очей мені щезнеш, я не можу й на мить
У душі своїй любий образ твій відновить:
Та проте почуваю я не раз мимохіть,
Що він тут ненастанно в тузі моїй стоїть.
І так знов мені туга повторяє питання:
«Чи ти тільки подруга? Чи се, може, кохання?»
Хоч терпів я немало, не забаг ні на цаль,
Щоб іти перед тебе, виливати свій жаль;
Та йдучи без мети, хоч не знав я дороги,
Сам не знав, як в твої заходив я пороги.
Аж при вході журба задає знов питання:
«Чи се тільки дружба? Чи се, може, кохання?»
Для здоров'я твого я життя не скупив би,
І по твій супокій я до пекла вступив би.
Хоч палкої жаги нема в серденьку моїм,
Щоб здоров'ям я був для тебе й супокоєм,
Все-таки я собі повторяю питання:
«Чи я друг лиш тобі, чи се, може, кохання?»
Як долоня твоя лиш епічне на моїй,
Обіймає мене якийсь любий спокій.
І здається, що сном легким скінчу життя.
Та живіше мене будить серця биття,
І мені голосне задає знов питання:
«Чи се приязнь лише, а чи, може, кохання?»
І коли пісню сю я для тебе складав,
Віщий дух, мабуть, сам моїм духом владав
