Глухий ліс, хатка в нім лісникова,
Рота стрільців її окружає;
При воротах сторожа полкова,
А в кімнаті полковник конає.
З сіл селян посходилося троха,
Знана їм слава й міць того мужа;
Ся сидить при воротах і шльоха,
Той пита: «Чи пан скоро подужа?»
Ось полковник коня окульбачить
Повелів і зовсім осідлати,
Перед смертю ще рад його бачить;
Велів вести до себе до хати,
І принести свій одяг стрілецький,
Свою шаблю, рушницю й ладунки.
Старий вояк, він рад, як Чарнецький,
При смерті попрощать ті риштунки.
А коня вже як вивели з хати,
Ксьондз до неї ввійшов з Паном Богом[1].
Стали з жалю вояки зітхати,
Люд моливсь, клячучи за порогом.
Та й старі Костюшківські вояки,
Що не раз чужу кров проливали,
Та ніколи не плакали, — таки,
З ним прощаючись, ревно ридали.
Скоро світ, у каплиці дзвонили.
Війська вже не було коло хати,
Бо вже скрізь москалі заступили, —
Люд зійшовсь тіло лиш оглядати.
Ось лежить він на простім посланню,
В руці хрест, в головах сідло й бурка,
А при боці шабелька й дворурка!
Та сей вождь, хоч в вояцькім убранню —
Яке гарне, дівоче лице!
