З ложа зіпхнена, зарила гирло у пісок, щербата?
Чи бомбардієр останній кров'ю запал свій залив?
Згас огонь. Москаль вже шанці й огорожі розвалив.
Де ж ручне оружжя? Нині працювало більше, знать,
Як на княжих всіх парадах доводилось працювать.
Вгадую, чого замовкли, бо не раз видав битви,
Як боролась горстка наших з цілим навалом Москви.
Як годинами кричали лиш два слова: «Паль! Набий!»
Дим спирає дух у груді, від утоми всяк слабий.
А тут все гримить команда, вояк став слугою пушки,
Врешті робить без команди всі ті рухи самотужки,
Без розваги і без тямки, без чуття, як млин. Не вмисне
Вояк лиш наб'є, торохне, приклад до ноги притисне,
Знов наб'є і знов підносить від ноги стрільбу на око,
Аж рука у порошниці довго, сквапно і глибоко
Шпортала — нема патрона! Вояк зблід і захитався,
І набою не знайшовши, вже з карабіном розстався.
Чув, як зброя розігріта руки палить, кров стинає, —
Випустив її, валиться… поки вб'ють, він сам сконає.
Так я думав. А на шанці ворогів вже лізла купа,
Мов хробацтво наповзає скрізь на теплого ще трупа.
Ув очах мені стемніло, сльози тру, гляджу на вал,
Аж тут чую, що до мене мовить щось мій генерал.
Крізь люнету він оперту легко на моїм плечі
На той штурм, на тії шанці довго зорив, мовчачи.
Потім вимовив: «Пропала!» З-під люнети в хвилі тій
Кілька сліз закапотіло… Рік до мене: «Любий мій,
Молодий зір від скла ліпший. Глянь-но добре на той вал!
Знаєш Ордона? Чи бачиш, де він?» «Пане генерал,
Чи я знаю? Там стояв він, там гармату навертав…
Щез… Ні, я знайду, догляну… Дим закрив його. Пізнав!
Серед найгустіших клубів диму я не раз, не раз
Бачив руку ту, що рухом роздавала нам приказ!
Бачу знов! І бачу руку, тую блискавку ясну:
Він махає нею, грозить, держить свічку запальну.
Вже беруть його, вже гине — ні, в льох скочив, у пропасть
«Добре! — генерал озвався.— Він їм пороху не дасть».
