Він воює — рік минає.
Може, вмер, що не вертає…
Панно, жаль літ молодих!
А ось їде князь-жених.
Князь гостюється у дворі,
А панна плаче в коморі,
Її очі — блискавиці,
Помутніли, як криниці.
Її личко — місяць вповні —
Гасне, наче дві головні,
Гасне врода, в'яне цвіт.
Мати в горю… Князь не ждав.
Князь на заповіди дав.
Свадьба їде шумно, тлумно…
«Не ведіть перед вівтар,
А везіте на цвинтар.
Постеліть мене у трумно!
Вмру я, як він не жиє;
Тебе, мати, жаль уб'є!»
Піп у сповідниці жде.
«Доню, час!» — Вона не йде.
