Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/306

Лиш шкатулою брякне, —
Ти йому віддала все навіки.

«І щовечір він буде
На лебежій тій груді
Старий лоб свій в тебе колисати,
З твоїх уст коралевих,
Із тих личок рожевих
Мені видерті розкоші ссати!

«Я на конику вірнім
Під промінням вечірнім
Біг у стужі та сльоти охоче,
Щоб вітати зітханням
І прощати бажанням:
«Добра ніч! Довгі пестощі в ночі!»

Вона все ще не слуха…
Він щось шепче до вуха —
Нові жалі та нові закляття!..
Аж тремтючи, стомлена
Опустила рамена
І упала до нього в обняття.

Воєвода з козаком
Поклякали за кряком,
І добули з-за паса набої;
Відкусили зубами
І прибили штемплями
Жменю пороху й кульок по двоє.

«Пане, — тут козак мовить, —
Якийсь біс мене ловить!
Я не стрілю до тої дівчини.
Як я курок відводив,
Дрож по мені проходив,
І скотились на панву сльозини».

«Тихо, кодло мерзенне,
Бо заплачеш ти в мене!