Лиш шкатулою брякне, —
Ти йому віддала все навіки.
«І щовечір він буде
На лебежій тій груді
Старий лоб свій в тебе колисати,
З твоїх уст коралевих,
Із тих личок рожевих
Мені видерті розкоші ссати!
«Я на конику вірнім
Під промінням вечірнім
Біг у стужі та сльоти охоче,
Щоб вітати зітханням
І прощати бажанням:
«Добра ніч! Довгі пестощі в ночі!»
Вона все ще не слуха…
Він щось шепче до вуха —
Нові жалі та нові закляття!..
Аж тремтючи, стомлена
Опустила рамена
І упала до нього в обняття.
Воєвода з козаком
Поклякали за кряком,
І добули з-за паса набої;
Відкусили зубами
І прибили штемплями
Жменю пороху й кульок по двоє.
«Пане, — тут козак мовить, —
Якийсь біс мене ловить!
Я не стрілю до тої дівчини.
Як я курок відводив,
Дрож по мені проходив,
І скотились на панву сльозини».
«Тихо, кодло мерзенне,
Бо заплачеш ти в мене!
