Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/305

Зір блука по покою…
Весь тремтить, і рукою
Сиві вуси теребить і дума,
Сам не свій від гризоти;
Взад закинув вильоти,
Й козака покликає Наума.

«Гей, козаче, ти, хаме!
Чом у саду при брамі
Вніч ні сторож не став, ані пес ні?
Бери торбу борсучу
І янчарку гайдучу
І з клинка ось гвінтований кріс мій!»

Взяли зброю, погнались
І до саду закрались…
У навислій гілками альтані
На лавчині, як мрія,
Щось у тіні біліє, —
Се сиділа, вся в білому, пані.

І одною рукою
Крила очі в кіс звою,
Крила груди рубком сорочини,
А другою від стану
Відпихала незвану
Руку вклякшого обік мущини.

Він стиска їй коліна,
Промовляє: «Єдина!
Чи вже вся моя, вся моя втрата?
Навіть тії зітхання
І ручок тих стискання
Воєводи покрила заплата?

«Я хоч так тебе палко
Стільки літ любив, галко,
І любитиму й сліз лити ріки, —
Він не любить, не сплакне,