Часок була тиша, повітря лиш тремтіло
У мовчанці глухій, мов зі страху зніміло.
Лан збіжжя, що вперед аж до землі лягав
І колосками знов угору потрясав,
І хвилював, шумів, тепер не ворухнеться
І в небо погляда, наїживши стебельця.
Тополі при шляхах і верби ті похилі,
Що перше, мов плачки при свіжій ще могилі,
Хилялись, довгими махали раменами,
Сріблясті кучері розкидавши з вітрами,
Тепер мертві, німі, із виразом жалоби
Стоять, мов статуя Сипільської Ніоби.
Осика лиш трясе сивавим листям живо.
Худоба, що верта додому все ліниво,
Тепер біжить гуртом, не жде на пастуха
І, пашу кинувши, додому геть маха.
А бик ратицею грунт копле, рогом оре
І риком страшить гурт, немов віщує горе;
Корова в небо все велике зносить око
І розніма уста, зітхаючи глибоко;
А там курчить кабан і злиться, і квичить,
Ухопив збіжжя сніп і геть в свій хлів тащить.
Пташня сховалась в ліс, під стріхи, вглиб трави;
Лиш там ворон гурток усів понад стави,
Проходжуєсь собі поважно по убочі,
До чорних хмар свої підносить чорні очі;
Хрипливо крякають, язики виставляють
І, крила звісивши, на купіль, знать, чекають.
Та, бачачи, що йде занадто сильна фуга,
Знялись і в ліс спішать, мов чорна хмара друга.
Остання ластівка, що бистролетна й сміла,
Крізь хмари чорнії стрілою пролетіла,
Вкінці, мов куля, вниз нечутно, швидко сіла.
На захід ще земля, облита сонця блиском,
Понуро жевріла жовтаво-красним приском;
Та хмара тіні шле довкола, наче сіти,
