Окомон щирий мусив виповняти свято,
Так що й вози, в котрі вже накладать почато
Пшеничні копи, їдуть геть недовершені;
Втішаються тим дуже волики струджені.
З господарем посполу з поля, з ліса — лану,
З пасовиськ, з лук вертає разом все додому.
Тут, блеючи, овечки сунуть чередою
І куряву збивають: тихою ходою
За ними йдуть корови з мідними дзвінками,
Там коні ржуть, чвалають іглистими луками.
Все тиснесь до криниці, журавель високий
Скрипить і ллє знай воду в корита глибокі.
Суддя, хоч утомлений, хоч мав гостей много,
Не занедбав в хазяйстві обов'язку свого:
Сам вийшов до криниці: в вечірню годину
Господарю найліпше оглядать скотину:
Чи сита, чи здорова, чи ввесь статок має;
Суддя ніколи слугам догляд не лишає:
Ті знають, що нічого перед ним не скриють.
Він знає теж, що панським оком коні тиють.
Ті хмарки ранішні, що зразу там і сям,
Мов галки чорнії, плили по небесам,
Рояться все густіш: лиш сонце похилилось
З полудня, стадо їх уже півнеба вкрило
Важкою хмарою; вже вітер ближче, ближче
Жене її, вона звисає нижче, нижче,
Густіє, клубиться, вітрами вшир розперта,
Одним крилом немов від неба впів віддерта;
Мов парус величний, надмуханий вітрами,
З полудня к заходу летіла небесами.
