Людським сміхом рикнув кінь,
Перескочив чвалом мур.
Дзвони б'ють, запіяв кур…
Поки блисла зірка ранна,
Щезли кінь, їздець і панна.
На цвинтарі тиша оп'ять,
Камні лежать, хрести стоять;
Один гріб пустий гуля,
Свіжо зрушена земля…
Піп на гробі хрест поставив,
За дві душі службу правив.
Вже сонце на край неба круг свій похиляло,
Не так, як в днину ярко, та ширше палало,
Ціле розчервоніле, мов здорові лиця
В господаря, що, в полі вспівши обробиться,
Вертає на спочивок. Вже вогнисте коло
На бір спускаєсь; сумерк мов повзе навколо.
І пні й верхи й гілляки всіх дерев займає,
Мов в'яже їх докупи, мов ураз зливає;
Чорнієсь бір, мов палац той заклятий в лісі,
Над ним червоне сонце, мов пожар на стрісі.
Ось вглиб запалось, ще раз блисло поміж гілки
Мов свічка між віконниць шпари мигне тільки.
І згасло.
Враз утихла і серпів громада,
Що в збіжжі брязкотіла, втихла і левада,
Скрізь дряпана граблями: пан Суддя так каже,
У нього й труд кінчиться, скоро сонце ляже.
«Пан світа знає, доки працювати треба!
Його робітник — сонце; як зійде із неба,
То час і рільникові кидать працю в полю».
Так пан Суддя все мовив, ну, а панську волю
