Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/322

В тій сутолоці йде людей громадка,
Від всіх відмінна лицями й одінням;
Ледве котрий з них зиркне на прохожих,
Та місту придивляються в задумі.
По фундаментах, стінах та вершках,
По тих залізах і по тих гранітах
Чіпляють очі, мовби трібували,
Чи міцно всаджена там кожна цегла;
Потім в розпуці руки їх звисають,
Мов з думки: сього людям не звалити!

Подумали — пішли. З їх одинадцяти
Остав один і засміявся злобно,
Стиснув кулак, підняв і вдарив люто
О камінь, мов грозив усьому місту.
Потім на груди заложивши руки,
Стояв задуманий і в царський двір
Уткнув обі зінки, як два ножі.
Він був тоді подібний до Самсона,
Що, взятий зрадою, закутий в пута,

Так думав під стовпами філістинів.
На гордеє чоло його недвижне
Враз тінь упала, як сукно на труну.
Бліде лице став сумерк покривати,
Мов вечір, що вже з неба вниз спускався,
Його лице насамперед вкривав,
Щоб відтам дальше морок свій розкинуть.

По правім боці вулиці пустої
Явився другий чоловік — не путник,
А бачилось, столиці давній житель,
Бо, роздаючи людям милостині,
Звав кожного з тих бідних по ім'ю.
Сих про жінок питав, тих про дітей.
Відправивши усіх, оперся о граніт
На набережній і водив очима
По стінах будівель і по шпилях двора,
Але на путника ні раз не кинув оком,
А зір спускав, коли йшов повз нього