Один лише попав його копитом,
Зламав рам'я: кість тріснула надвоє,
Продерла мундир і стирчала вістрям
З зеленого сукна, страшенно біла.
Лице солдата зблідло як та кість,
Та сил не стратив; другою рукою
Водив то в небо, то в видців громаду,
Немов благав чогось і в своїм болю
Давав їм голосно якісь поради.
Які — ніхто не знав, ніхто не скаже.
Невільні слухачі помалу розійшлися,
На питання нерадо відмовляли,
Що ранений не говорив по-руськи,
Лиш тільки зрозуміти було можна:
«Цар», «до царя»,— щось мовив про царя.
Говорено, що стоптаний солдат
Був молодий рекрут, литвин із роду,
Син графа чи вельможного князя.
Із шкіл на силу відданий в рекрути,
Мав коменданта, що ненавидів
Ляхів; сей дав йому навмисно дикого
Коня, мовляв: «Хай зломить карк ляшуга!»
Хто був, не знати, і по тій події
Його вже назви не назвав ніхто.
Ах, прийде час, що тої назви, царю,
Чорти шукатимуть в твоїм сумлінню.
Чорт витягне її з-поміж тих тисяч,
Які згноїв ти в рудниках підземних,
Під коні кинув на затрату вічну.
Узавтрі оддалік за площею почули
Виття собаки — в снігу щось чорніло.
Прибігли люди, викопали трупа;
Він по параді тут лишився на ніч.
Се був напів мужик, напів солдат,
Острижений, та довга борода,
Мав шапку хутряну і плащ військовий, —
