Напевно офіцерським був слугою.
Сидів він на великій шубі свого пана,
Тут лишений, щоб ждав на дальший наказ,
Тут і замерз і сніг його присипав;
Тут вірний пес знайшов його й завив.
Замерз, а в теплу шубу не вгорнувся!
Одну зіницю сніг йому засипав,
Та друге око навіть і по смерті
Не зажмурилось, звернене на площу,
З якої дожидало свого пана.
Пан велів сісти, і слуга сидів;
Велів не встати з місця — він не встав,
І не повстане, аж на страшнім суді.
І досі вірний пану, хоч без духа,
Рука держала й досі панську шубу,
Пильнуючи, щоб хто її не вкрав;
Другу хотів за пазухою гріти,
Та не влазили вже замерзлі пальці.
А пан і досі не згадав про нього;
Чи мало дбалий, чи лиш обережний?
Був догад, що се офіцер приїжджий,
Який прибув недавно до столиці,
І на параду йшов не з обов'язку,
А щоб там показать новії еполети,
З паради, може, на обід пішов,
Коли йому моргнула куртизана,
А може, до товариша-грача зайшов,
І там за картами про денщика забув,
А потім шуби і слуги відрікся,
Щоб не признать, що мав з собою шубу,
Не міг морозу видержать, як інші,
Як цар видержував сам особисто, —
Бо ще б сказали: «Їздить неформально
На огляд з шубою, і мислить ліберально».
О бідний хлопе, смерть твоя геройська, —
Для пса заслуга, гріх для чоловіка.
Яка за неї вдяка? Пан згадає:
«Він був до смерті вірний, як собака».
