Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/350

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


Їх світлом золотили воскові „гавдулі” —
Свічки, що враз зливали свої блиски чулі,
Мов меч у херувима з блискавок увитий.
Часом схилялись чола, мов лан житом вкритий.
Шваркотали, та скептик не знайшовсь між ними,
Котрому би ті форми видались смішними.
Платком закрили в Іцка вид; один жвавіший —
Не священик, а простий жид, лише блідіший
І сумніший від інших, озирнувсь і звільна
Співає щось. Невесела пісня та весільна,
Їй хлопців рудуватих вторували крики
І всього тлуму шемріт півщирий, півдикий.
На образ цей цікаво я глядів — і зимно.
Іцько хоч в блисках світла, що чадило димно,
Поважний на сміттю, мов храма це пороги, —
Для мене був лиш Іцько, лиш шматяр убогий.
І інші всі звичайні, прозаїчні сильно,
Мов люди, що кохають однаково пильно
Свої пейси і віру і свої курмання.
Хоч місяцеві блиски й світла миготання
Їх лицям додавало відтінків таємних,
Та не було в них туги, поривів надземних.
В тім спів замовк, в просторі затонув глухому.
Відперто з брязком вікна весільного дому,
Де плачучи сиділа молода з жінками.
Ось хазен понад нею замахав руками
(Сам бородатий, очі жевріються ясно) —
Згадав про її батька, що вмер передчасно
І не діждався бачить цього свята нині.
Тут плач великий знявся, а він в тій хвилині
Серед жіночих хлипань і зойків і шуму
Затяг жалібну пісню, похоронну думу:
„Ель моле рахмім”.
 Зразу, хоч слізьми не вбога,
Плила спокійно пісня, несучи до Бога
Сердечний біль, розсудком тлумлений ще в собі;