Люмира, що словами і співом колись
Вишгород і всю країну загрівав:
Так ти мене і всіх братів
Огнем співу свого загрів.
Боги люблять доброго співця,
Тож співай, — вони тобі дали
В серце жар напротив ворогів!»
І поглянув Забой
На палаюче око Слався
І співом дальше за серця хватав:
«Два сини, которих серця
По-мужеськи бить зачинали,
Виходили в ліс.
Там молотом і мечем
І списом владіти учились,
Там крили ружжя й вертали розкішно.
А як змужались їх кріпкі руки,
Як на врагів їх серця запалали
І їх другі братці попідростали,
Гей, то всі на ворогів громом впали,
Наче буря з погідного неба!
І вернули в дім вітцівський,
І по краю зацвіла свобода».
Гей, всі скочили вділ до Забоя,
Ув обняттях стискають го щиро,
Стискають го сильними руками,
На грудь з груді кладуть його руки,
Мудре слово додають до слова.
І вже ніч минула, вже світало,
А вони розсипалися з яру;
І поміж деревами лісом
Вни манівцями крутими
В розличні сторони пробирались.
Минув день, і вторий день минає,
А за третім днем,
Скоро пітьмов землю ніч окрила,
Рушив в ліс Забой,
А лісом за Забоєм збори;
І рушив в ліс Славой,
А лісом за Славоєм збори.
