Тут царя — о диво!
Стид тяжкий пройняв;
Та ще більш він в серці
Милосердя мав.
Не розгнівавсь, лиш зітхнув глибоко,
Слізьми жалю заперлилось око, —
Зупинить казав.
Всім велів геть вийти,
Крім Кукулина;
Сей іде к цареві
Блідий, як стіна.
Цар на троні, зняв свою корону…
«Ну-ко, синку, наблизись до трону,
До балдахина!
«Присягни й довіку
Виявить не смій,
Що в волоссю бачив
На главі моїй!
Буде вік твій радісний, не чорний:
Доки жити, будеш ти придворний
Царський брадобрій».
Рад присяг хлопчина,
З волі скористав…
Швидко вчула мати,
Яким паном став.
Царя голить день в день перед світом,
То цар більше голяра вже літом
Вішать не казав.
Тішилися люди:
Добрий цар Лаврін!
Лиш одну мав хибу,
Та й ту справив він.
Та ще більше, ніж ввесь люд ірландський,
Цех славетний цирульно-голярський
Тішився з тих змін.
