Сам, з мрій дружиною, поет в життю вандрує.
В що вірить, ждать чого? Таж духів вже нема!
Не ангелів се лет у воздусі хвилює,
Листочків зв'ялих шум весь слух його пройма!
Вже не клубиться мгла в такі чарівні стати,
Як ті, що Макбету перебігали путь,
І з хвиль русалка вже не хоче виринати,
І гноми в надрах скал жил срібних не кують.
Пустий, мертвий сей світ; у самолюбства строю
Проходжуєся смерть; мороз в нім кров стина;
І мучиться душа над загадков важкою:
Будущино, в чім є поезія твоя?
В руках робучих є, що творять власну долю,
В крилах історії, що вихром все летять,
І в шумах лісових і в бурхаючім морю,
В любові женщини і в усміху дитят.
У всім, що тиснеться до жизні, до простору,
В тиші, з котрої вам пливе вітхнення звук,
У ранах, в боротьбі, в огні святого спору,
І в поцілуях уст і в дружнім стиску рук.
