Адам Асник
Інколи з бурею враз проривається
В уха юрбі безупинній
І вожакам, що брехні покланяються,
Голос, що кличе в пустині.
Цей та той кинеться з жахом наповнений,
Збридне м'яке йому ложе,
І затремтить, мов убивник ізловлений, —
Та зрозуміти не може.
І замирає неясний нікому
Голос, що кличе в пустині, —
Знов спить злочинець, на ліжку м'якому,
Але покути не діє й до нині.
Приходиш до мене, не мовиш нічого,
А тільки показуєш рани свої,
Смертельную блідість лиця неживого
І кров'ю забризкані шати твої.
Жалібні очі звертаєш на мене
І зір твій у серце вбиваєш, мов ніж,
Аж смерти обличчя грізне і студене
Я чую при собі ясніш і ясніш.
В душі моїй стид і розпука гуляє,
Терплю я всі муки конання,
І регіт проклятих довкола лунає,
І тріскає серце з страждання.
