Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/57

Крикнув, — ти ж то хочеш у загубу
Кинуть своїх земляків і братей?
Лиш від Бога милості нам ждати,
Не в неволі від татар свиріпих!
Стійте, браття, не йдіть на погибель!
Перебули-сьмо найтяжчу спеку,
Господь з неба додавав нам сили
В розгорілий, огняний полудень,
Бог нам, вірним, зішле певну поміч!
Га, встидайтесь, мужі, таких речей,
Що героями хочете зватись!
Сли погинем на тім горбі з жажди,
Смерть нам тут Господь в заслугу вмінить,
Но сли під врагів мечі здамося,
То самі на себе стягнем кару.
Бо мерзков єсть Господу неволя,
Гріх в неволю самохіть карк гнути.
Гей, за мнов, мужі, хто так думає,
Гей, за мнов перед вівтар пречистой!»
І йшов люд з ним до святой каплиці.
 «Встань, о Господи, у гніві своїм,
Дай побіду нам над ворогами,
Вислухай молитву нашу д'тобі,
Котору з плачем до тя заносим!
Окружені-сьмо ворогом лютим, —
О, спаси нас з рук татарів лютих,
Дай утробам нашим охолоду:
Принесем ти жертву славословну!
Зітри в краю ти ворогів наших,
Згладь поганів, зітри на вік віка!»
 Гей, глянь, — хмарка на спраженім небі!
Подув вітер, загудів грім страшний,
І затьмила туча ціле небо:
Раз в раз громи б'ють в табір татарський,
Густа злива христьян відживила
Й наповнила кирниці на горбі.
 Пройшла буря. Сунуть війська в раду
З усіх боків, з всіх країн і властей,
Д'Голомуцу коругви їх віють,
Мечі тяжкі при боках їм висять,