То заплакав хлопчина Степанчик:
«Леле, тату, дуже я голоден!»
Відмовляє Груйо Новаченко:
«Ой, Степане, дитятко кохане,
А що ж тобі тато допоможе,
Коли в тата пов'язані руки!
А йди, синку, під намет до мами,
Та вкради ти гострий ніж у мами,
Розріж мені на руках мотуззя,
Тоді тато тебе нагодує».
А дитина роду лицарського,
Свобідного серця юнацького;
Прокралося під намет до мами,
Та й украло гострий ніж у мами.
Та дитині пригода тяженька:
Ніж великий, дитина маленька,
Ледве ножа дотягло до тата,
Ледве вгору підняло обіруч,
Навернуло ножа на мотуззя,
Та й тягає ножем по мотуззю,
Аж розтяло на руці мотуззя
Та врізало й Груйя в праву руку.
Закапала з руки чорна кровця,
Крикнув хлопець, як гадюка люта:
«Леле, тату, я тебе скалічив!»
Відмовляє Груйо Новаченко:
«Не лякайся, синку мій, Степане,
Се не йде кров із руки моєї,
Се кров капле з мотуза твердого».
А як Груйо руки слобонились,
Тоді Груйо встав на рівні ноги,
Та хреститься, поклін покладає.
Спогадав він отця Николая
І неділю і Христові муки,
Чесні, славні євангельські книги,
А тоді взяв оковану шаблю
Та й пішов до турків під намета.
Не рубав їх по білому горлу,
А рубав їх у шовковий пояс,
І з трьох турків шестеро зробилось.
