Тоді збігав в місто Дренополе
До посестри корчмарки Марії,
Взяв у неї вина і горілки,
Взяв у неї ще й білого хліба
І м'якого ягнячого м'яса.
Тоді сів він в шовковім наметі,
Нагодував себе й сина свого,
Та й став дзвінко, голосно співати.
Пробудилась гарна Максимія,
Вона будить трьох турків-вояків:
«Встаньте, турки, смуток мамі вашій,
Чогось Груйо зв'язаний співає!»
Як підняла шовкові покривці,
Як уздріла, що турки розтяті,
Тоді стала та й думку думає:
«Милий Боже, що мені робити?
Як я схочу відси утікати,
Таж від Груя й кінь втекти не може,
Де ж втекти тут жінці слабосилій?»
Одяглася, руки навхрест склала,
І сама йде до Груя в намета.
Кинулася Груйові в обійми,
Цілувала в шовковий нагрудник;
«Ой, мій мужу, Грує Новаченко,
Мене бідну вчарували турки!»
Відмовляє Новаченко Груйо:
«Максиміє, ти зраднице клята!
То живії тебе вчарували,
А мертві тя до мене прислали!»
Устав Груйо на лицарські ноги,
Поздіймав він шовкові намети
Та й поїхав у ліси, у гори
Знов на давнє своє шатровище.
Розіп'яв там шатро шовковеє
Та й до жінки отак промовляє:
«Максиміє, ти з'раднице клята,
Чи волиш ти свічкою світити,
Чи волиш ти шаблю цілувати?»
Відмовляє гарна Максимія:
«Ой, мій мужу, Грує Новаченку,
