Не хочу я шаблю цілувати,
Твоя шабля кров'ю обкипіла.
Буду тоді свічкою світити,
Ні одної нічки спать не буду».
Ой, піднявся Новакович Груйо,
Та взяв її за правую руку,
Скинув з неї шовки і атласи,
Скинув з неї з голови хустину,
Скинув її гердани зо шиї,
Лишив її у самій сорочці.
Облив її воском і смолою,
Ще й посипав порохом сірковим,
Обвив її ще й м'яким повісмом,
Обілляв горілкою міцною,
Вкопав її по пояс у землю
Та й запалив на голові коси,
А сам взявся зимне вино пити.
Його жінка мов свічка палає.
Як до чорних очей догоріла,
Максимія стала говорити:
«Ой, мій мужу, Грує Новаченку,
Не жаль тобі моїх кіс русявих,
Що так часто руки тобі тисли?
Пожалій хоч очей моїх чорних,
Що не раз ти цілував так палко».
Догоріла до білого личка,
Максимія знов благати стала:
«Ой, мій мужу, Грує Новаченку!
Не жалів ти очей моїх чорних, —
Пожалій хоч личенька білого,
Лицю мому, нема в краю пари.
Много скарбу дав за те твій тато,
Па лице те біле задивившись!»
Відмовляє на те слово Груйо:
«Максиміє, ти зраднице клята!
Правду мовиш, я се добре знаю:
Лицю твому нема пари в краю,
Много скарбу дав за те мій тато,
На лице те біле задивившись.
Та най радше в огні спопеліє,
