Двосічну славу й долю, бач, безсмертнії Дали мені, зловіщий супровід краси, Що навіть на оцім порозі грізно так, Понуро якось в вічі загляда мені. Вже в жолобленім кораблі глядів мій муж На мене зрідка, слова щирого не рік, Сидів при мні, мов злеє щось задумавши. Аж як в Еврота заливі глибокому До берега передні човни приплили Носами впершись, він піднявшися сказав: „Тут за порядком вийдуть лицарі мої, І я на березі огляну їх ряди! Ти ж далі їдь горі Евротасом святим, По березі плодючім коні поганяй Через луги цвітисті та вохкі, докіль Не в'їдеш на прекрасну рівень, де колись Був лан плідний, а де тепер Лякедемон Розкинувся серед вінка поблизьких гір. Ввійди в високо-склеплений князівський двір І служниць переглянь, яких я там лишив З бабусею, шафаркою розумною. Вона багатий скарб покаже хай тобі, Що батько твій лишив і що я сам, в війні И спокою все запопадаючи, придбав. Знайдеш усе в ладі й порядку, бо це ж є Князеве право, щоб, вертаючи в свій дім, Знайшов усе нетикане і кожну річ В тім самім місці, де він полишив її; Бо раб не має власти нічого змінять“. Хор. Так радуй же серце і очі Тим скарбом прегарним, Збагачуваним здавна! Бо оздобний ланцюг і корони пишноти Спочивають так гордо й пишаються там; 115
