А да. Нас тоді ще На світі не було; а хоч би й так,— Чи ж не любить нам їх і наші діти? К а ї н. Малого Єноха й його сестричку!.. Коби я знав, що вни будуть щасливі, Я би напів забув—та ні, в сто поколіннях Забути цього годі! В-вік буде Проклята пам'ять того, хто в одній Годині зарід людськости і горя Засіяв. Наші родичі зірвали Знання плід і гріха,—та не досить Було їм свого горя,—сплодили Мене,—тебе,—і тих живих кількоро І тих неполіченних, незлічимих Мілійони, миріяди, що ще прийдуть, Щоби в наслідстві від віків наросле Прийняти горе; я—отець їх горя! Краса вся й любов твоя й моя, Всі хвилі розкоші, всі любі дні, Все, що ми любим в собі, в дітях наших Лиш нас і їх по мйогих чи не многих Літах у гріх і муку заведе, І в смерти лютої обняття! О, Збрехало дерево знання! Згрішивши, Повинні б ми хоч знати все, що треба,— Значить, і смерть. А що ми знаєм? Те лиш, Що ми нещасні! Чи було аж тра Змії та овочу, щоб те пізнати? А да. Я нещасна, Каїн, коб лиш ти Щасливий був… 36
