— А читаєш ще раз?
— Читаю.
— Не бреши, Борисе! — напівлагідно, а напів якось жалісно скрикнув Міхонський. — Ти не зачинав другий раз читати, а то-б певно знайшов і другу половину. Правда, що не зачинав?
— Не зачинав, — сказав засоромлений Борис.
— То-то й є! Адже я знаю, що такий розумний хлопець як ти, як прочитає таку розумну книжку, як Одіссея, то мусить знайти й другу її половину.
Ця розмова глибоко шпигнула Бориса. Він постановив собі ніколи не брехати і зараз же взявся другий раз читати Одіссею. Тепер, знаючи її зміст, він читав її помалу. Живі побутові картини насували йому на пам'ять рівно живі картини того сільського життя, яким жив його батько, серед якого й сам він виростав від малечку. Чим дальше вглублявся в поему, тим більше блідли в його пам'яті фантастичні пригоди та мітологічні дивогляди, а зате тим яркіше визначувалися картини сільського віча, возової подорожі полевими дорогами серед родючих нив, сільського празника, дівчат, що перуть шмаття на річці, гостини, саду, сільських ігрищ, життя пастуха в полі і т. і. Другий раз він прочитав поему з далеко більшим інтересом, як перший раз, і розповів цим разом Міхонському зовсім інший зміст, як першим разом. Живі спомини з власного життя додавали його оповіданню ще більше свіжости, ясности та виразу.
