ний брат. Та таких ви не багато найдете, бігме не багато. От, звичайне, зріс межи нашими людьмн, бідував, працював сам відмалу так як наш чоловік, то тепер, якби не та борода, не пейси та не тота бекеша, то по його натурі ніхто би не сказав, що то жид.
— Ну, а як же ж ви тут живете? — питав Андрій розглядаючи ближче казню, до котрої його очі почали звільна привикати. Він побачив залізну піч, вмуровану до половини в стіну в головах того ліжка, на котрім дід лежав, а на печі побачив великий житній хліб, який продають передміщанки щодень на дрогобицькім ринку.
— Та як живемо, — відповів дід — хлібом живемо та й по всьому:
— Самим хлібом?
— Самим хлібом.
— А теплого нічого?
— Е, паночку, вже, Богу дякувати, півтора місяця, як в моїм роті не було нічого! Та й відки тут взяти? Чоловік дістане на день тих 14 крейцарів, то що ж за них купиш? За 10 крейцарів хліба на день мало, а тут би ще соли купити, цибулі десь-колись та й по грошах. От, адіть, беру що другий день по такому хлібові, — коштує 20 крейцарів — часом мені з нього лишиться кусник на третій день, то вже тоді й купую сиру до цибулі. Якби гроші, то би мож купити на місті фляків, коли ж бо що, мищина така як долоня, та й 5 кр., що я тим наїмся?… Волю вже цибулі купити, то маю того
