ціле наруччя[1], є що до хліба на цілий день. А от тоті другі, півроку, то й того не мають; як візьме один з другим той хлібець за 10 кр. рано перед себе, то не лишить і крішки, з'їсть усе, а відтак чекає аж до другого рана. Лиш от той бойчук робить так як я, що бере великий хліб на два дні, то ще якось виходить. Але він би міг ліпше стояти, бо не може їсти того сухого хліба; тільки що тоті тут — дід показав ногою просто себе на сплячого скуленого хлопця — тоті забирають у нього. Свій з'їдять рано, а з полудня до нього, так як до своєї комори: — Митре, давай хліба! — А він, дурень, дає.
— Та щьо ж я буду хліб держяти, а вони будуть голодувати, — відізвався дзвінким голосом Митро і чудовий, лагідний усміх розлився по його хорошім лиці, заіскрився в його великих очах, додаючи їм ще більше краси і принадности.
— Ну, ну, ти дурнику, повидів би ти, що би вони тобі сказали, якби вони мали, а ти не мав та голодував. Випросив-би ти у них, але хіба каменя голову провалити!
— Та щьо, — сказав Митро попросту,— то я би й не просив у них.
— А ти за що тут? — спитав Андрій Митра, обертаючись до нього. — За що тебе сюди затащили? Кому ти голову провалив?
Митро засміявся.
- ↑ Наруччя — пучок.
