всім опустився»? Як то я так зовсім опустився?
Дід усміхнувся.
— Та видите, — сказав він до Андрія, — почало його щось гризти та лоточити[1] в середині. «Що це, каже, я роблю? Пишу отут, а до чого те писання здале? Тільки люди від нього плачуть та проклинають. А я за те ще від них гроші беру»! Ну, і так йому ті людські сльози збридили писання, що взяв та й покинув. Своє панське шмаття попродав і почав уже сам собі робити. Гляньте лише на його мундур! Це він сам собі таке викравцював!
— Чоловік, що у всьому сам собі не може вистарчити, — проговорив знов Стебельський, вперши блудний зір у темний кут казні, — мусить затягати довг у других. А хто затягає довг, той довжник… Мусить віддати? А тут вірителі — хлопи, баби… плачуть і кленуть! Спати не можна вночі … страшно… все чуєш плач і прокляття! А найгірші ті діти — такі нужденні, голі, попухлі… і не кленуть, тільки плачуть і вмирають. Як мухи гинуть… Я через два роки заснути на волос не міг, усе той плач у ночі чув. І мусів покинути все. А як почав сам собі вистарчати у всім, то легше стало.
— Як же ж ви самі собі вистарчали? — запитав його Темера.
— Як? — І Стебельський звернув свої мляві очі на нього. — Попросту. Роблю лиш те, що на пожиток іде: коплю, воду ношу,
- ↑ Лоточити — пилити, діймати.
