не звертаючи ніякої уваги на крик і лютування потовченого селянина.
— Це в нас «старший польовий», — сказав жартом дід Панько до Андрія, — він пильнує свого, як ока в голові, і все ладиться виймати тому Бовдурові око, але якось ще досі милосердиться над ним. А воно й варто, бігме, за жменю баги… око!
— А ви відки, ґаздо? — спитав Андрій селянина, але той, сапаючи гнівно, знов уже лежав на постілі, пакав люльку і завзято дивився на стелю, немов і не чув Андрієвого запитання.
— Вони з Дорожова, — заговорив знов смішками дід Панько. — То велике село Дорожів, і жиють там великі вушобийники, великі палії, та й великі злодії, що все сваряться за моє і твоє, і так уже на тім помішалися, що на остатку ніхто не знає, що моє, а що твоє.
— От бис, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! — буркнув на нього Дорожівський.
— Ігій на твою голову, — відповів сміючись дід Панько, — і то тобі завкридно, ненажеро! Таже то чень не твоє, що я заговорю! От і його грішного, — говорив дальше дід Андрієві — заперли також за «моє» та «твоє»: десь купив шкіру за 30 крейцарів, а шкіра вартувала з півтора ринського. Продавець 30 кр. у руки та втеки, а його, наймита Божого, крамарі в руки та до Іванової хати!..
Дід знову засміявся, а за ним і Митро та чорноголовий хлопак, котрого дід назвав був «кішеньковим майстром». Дорожівський не обзивався більше, тільки
