їх спори, їх спільні змагання до поповнювання свого знання, їх дитяча радість з пізнання кожної нової правди, і йому стало так легко, так весело, наче він знов між ними, наче ні його, ні нікого в світі не давить уже віковічна гадь людського роду — неволя! Його уста, бліді, щасливі, шептали мимоволі слова пісні:
Та ж не завсіди бурливе море, — тихеє частіш!
Та ж і в бурю не всі човни гинуть! — тим ся ти потіш!
А хто знає, може в бурю імено спасешся ти.
Може імено тобі ся вдасть до ціли доплисти!..
Забрязчала колодка, отворилися двері — це вернулися з міста арештанти з закупленими живностями. Почався гамір. Дід Панько роздавав хліби, сіль, тютюн, цибулю, хто на що гроші дав. Арештанти посідали, дехто міг, і почали їсти. Бовдур, котрий нині був очевидячки роздразнений, проклинав півголосом діда Панька, що йому дав такий малий хлібець, а цьому чорномазому підсвинкові такий великий.
— Та бо його за 19 кр., а твій за 14 кр., — толкував дід, не зважаючи на Бовдурову клятьбу.
— Штирнайцять би тобі зубів випало торбою! — відворкнув замість відповіді Бовдур і почав по-вовчому кусати свій хліб, не краючи, ні ламаючи.
— Та на тобі ножя, Бовдуре, — сказав Митро.
