тіла ставали чимраз слабші, аж зовсім перестали. Андрія Темери не стало…
А його думки, його надії, чи й вони пропали разом з ним? Ні! Бо ті думки, то людськість, і він, леліючи їх, був тільки одною маленькою часткою людськости. А людськість тим тільки й жиє, що одні її частки раз-у-раз гинуть, а замісць них нові повстають…
А Бовдур клячів над ним, мов громом прибитий. Гроші відобрано в старостві, — значиться, він задарма зарізав Андрія! Немов полуда, спало засліплення з його очей… Що він зробив?… За що позбавив життя цю молоду людину? Що за клятий чар заліг був над ним?… Він довго туманів над Андрієвим трупом, без думки, без руху, мов і сам труп. Його права рука все ще держала ніж, а ліва, миючись ув Андрієвій крові, стискала молоде, холодніюче горло…
Нараз чиясь холодна рука діткнула його плеча і глибокий сонний голос сказав:
— Ти що тут робиш, Бовдуре?
Це був голос Стебельського, котрого збудило стогнання Андрія.
Бовдур нічого не відповідав, не дрожав, не боявся, — клячів каменем над трупом Андрія.
— Що робиш тутка? — питав Стебельський, тормосячи Бовдура за голе плече. — Чому не спиш?
Здавалося, що слова Стебельського і дотик його холодної руки звільна будили Бовдура з остовпіння. Він ворухнувся, підняв голову, віддихнув важко і сказав лагідним, майже веселим тоном,
